Автор: Дмитро Попов, кандидат психологічних наук, заступник Голови НАПУ
У професійному середовищі поліграфологів є речі, які справді заслуговують на повагу: досвід, знання, методики, наукові дискусії, підготовка фахівців. А є речі, які, м’яко кажучи, викликають подив. Наприклад, коли доктор наук, відомий фахівець і колишній наставник раптом починає спілкуватися з колегами мовою, яку складно уявити в академічній аудиторії, на конференції чи в професійній дискусії.
Так, я справді вважаю Тетяну Морозову своїм викладачем. Вона багато чому мене навчила. Вона є сильним фахівцем, особливо у методиці виявлення прихованої інформації. У мене досі є її книги з особистими підписами, і я це ціную. До певного моменту між нами була нормальна професійна комунікація, співпраця, взаємна повага.
А потім щось пішло не так.
Після відомих подій кінця 2024 року, коли виник конфлікт між частиною професійної спільноти, ситуація почала розвиватися дивним чином. Я намагався певний час згладити конфлікт і не допустити розколу. Але сталося так, як сталося.
Я зробив свій вибір. НАПУ залишилася середовищем, у якому я бачу розвиток, професійність, сучасні підходи, роботу з обладнанням, яким користуюся, зокрема поліграфами RUBICON. Тому там, де залишається мій професійний інструмент, там залишається і Дмитро Попов.
І ось тут, очевидно, почалося найцікавіше.
Замість фахової дискусії — образи. Замість аргументів — ярлики. Замість наукової полеміки — спроби пояснити, хто я такий, чого варті мої наукові ступені, моя професійна позиція і мої колеги.
Зізнаюся чесно: коли кандидат психологічних наук чує на свою адресу лексику рівня «кончений ідіот», то мимоволі виникає питання не до об’єкта висловлювання, а до культури самого висловлювання. Бо якщо це тепер новий формат академічної дискусії, то, мабуть, ВАКу доведеться оновлювати вимоги до захисту дисертацій: окремим пунктом — володіння ненормативною аргументацією.
Окрема тема — ставлення до учнів.
Дуже цікаво спостерігати, як люди, яких колись навчали, раптом стають «не такими». Доки вони поруч — вони хороші учні. Щойно вони обрали власний професійний шлях — уже проблема. Особливо якщо цей шлях проходить через НАПУ, власну позицію, конкуренцію і небажання стояти в черзі за дозволом на професійне існування.
Можливо, справжня причина не в методиках, не в науці й не в якості підготовки. Можливо, причина простіша: ринок перестав бути чиїмось персональним кабінетом.
НАПУ не претендує на монополію.
Ми не говоримо, що тільки ми маємо право навчати, працювати, проводити конференції чи розвивати поліграфологію. Але й очікуємо такого самого ставлення до себе. Бо професійна спільнота — це не феодальна ділянка, де один центр вирішує, кому можна дихати, а кому вже забагато повітря.
Ще одна важлива тема — методики.
Сьогодні часто можна почути, ніби методика виявлення прихованої інформації є чиїмось персональним винаходом в Україні. Але якщо відкрити першоджерела, то картина стає менш романтичною. Витоки цієї методики пов’язані з американськими підходами, зокрема тестами пошуку піку напруги, а її подальша адаптація значною мірою проходила через радянську школу поліграфології, зокрема Краснодарську школу та напрацювання Варламова.
Тетяна Морозова справді зробила значний внесок у поширення та адаптацію цієї методики в Україні. Це треба визнавати.
Але внесок у популяризацію — це не тотожне авторству. Морозова не автор МВПІ.
Тетяна Морозова. Поліграфолог, яка безпідставно привласнила авторство МВПІ
І тут дуже важливо не плутати повагу до фахівця з історичним переписуванням походження методики.
До самої МВПІ також є професійні питання. Наприклад, щодо тесту перевірки версії, інтерпретації відповіді «так» та її діагностичної цінності порівняно з відповіддю «ні» на значущий фактор. Це не образа методики. Це нормальна професійна дискусія. Методики мають аналізуватися, уточнюватися, перевірятися практикою, а не охоронятися як ікони, до яких не можна ставити запитання.
І саме тут проходить межа між наукою та культом.
Наука допускає сумнів. Культ вимагає поклоніння.
НАПУ обирає науку.
Ми відкриті до різних методик, різних шкіл, різних підходів. Ми вважаємо, що в українській поліграфології має бути конкуренція, обмін думками, конференції, професійні дискусії та право кожного фахівця розвиватися без страху бути публічно облитим брудом за іншу думку.
Тому моя позиція проста.
ВАП має право існувати. НАПУ має право існувати. Тетяна Морозова має право на власну позицію. Ми маємо право на свою. Але професійна незгода не повинна перетворюватися на особисте приниження, атаки в соціальних мережах та спроби знецінити всіх, хто не залишився у «правильному» таборі.
Монополії не буде.
Буде ринок. Буде конкуренція. Будуть різні школи. Будуть різні асоціації. Будуть різні методики. І саме ринок, якість підготовки, рівень фахівців та довіра клієнтів дадуть відповідь, хто чого вартий.
А образи, ярлики й агресія — це теж відповідь.
Просто не про нас.